Одеса -місто «самостійників»

Від абсолютної більшості одеських екскурсоводів ви не почуєте тої інформації, яка зібрана в цьому матеріалі. Припускаємо навіть, що екскурсоводів з таким багажем в Одесі взагалі немає. Принаймні, покищо. Віртуальна інтелектуальна прогулянка центром Одеси, яку «День» представляє на цьому розвороті, є результатом тривалих і копітких зусиль вчених. Вони працюють на кафедрі історії України історичного факультету Одеського національного університету імені І. Мечникова і по дрібочках відтворюють історію Українського руху Одеси і подробиці біографії численної (і зовсім не маргінальної, відмітьте!) української громади Одеси.

Олександр МУЗИЧКО, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України історичного факультету Одеського національного університету ім. І. Мечникова.

Олександр працює на згаданій кафедрі, яку свого часу, до речі, очолював Самсон Ковбасюк, єдиний одеський історик, який пережив сталінські репресії і повернувся до своїх досліджень. Він був учнем відомого історика Михайла Слабченка, одним з вчителів якого був Грушевський. І ця історична спадкоємність, повірте, дуже відчутна. До речі, нещодавно працівники кафедри історії України Одеського університету видали книгу «Чорноморська хвіля української революції», до якої ми ще звернемося детальніше.

Музичко пропонує читачам віртуальну екскурсію Одесою, процедуру руйнування міфів, пов'язаних з цим українським містом - «оком України в Європу».

ВУЛИЦЯ СТАРОПОРТОФРАНКОВСЬКА

Засновником Українського національного руху в Одесі був історик Леонід Смоленський, який жив на вулиці Старопортофранковськой і Гоголя (Зовнішня), 17. Оскільки він був викладачем в багатьох учбових закладах Одеси, з його персоною в місті пов'язані багато об'єктів - наприклад, колишня юнкерська школа на Французькому бульварі. Вже у 1870-і роки він влаштовував на своїй квартирі бесіди, присвячені історії і культурі України, які їх учасники називали народним університетом. Вже тоді він проголошував «самостійніцький» світогляд. «Просвіта», заснована вже після смерті Л. Смоленського, дуже його поважала. Його ім'ям був названий видавничий фонд, заснований при «Просвіті». Подібно до інших діячів Українського руху, Л. Смоленський був одним з найпопулярніших діячів в Одесі. Його запрошували викладати історію в школах, в сім'ях знатних людей, він був викладачем одеського юнкерського училища, його приходив слухати І. Мечников, Д. Овсянико-Куликівський (тоді - студент Новоросійського університету, а пізніше - один з відомих російських літературознавців, академік Російської академії наук, який в спогадах писав про величезний вплив Смоленського). У 1875 р. Одесу відвідав М. Драгоманов, який виступав перед одеською громадськістю, намагаючись, за його словами, «утримати консервативну програму проти революціонізму Смоленського». Видатний філософ В. Лесевич після спілкування з Л. Смоленським був вимушений визнати силу його таланту і глибину поглядів. Популярність серед багатьох одеситів не врятувала Л. Смоленського. Як відомо, після вбивства Олександра ІІ (1881 рік) почали хапати і кидати у в'язницю всіх підряд. Л. Смоленського теж схопили і знищили всю його спадщину. Тому не збереглося жодної його статті, тільки численні спогади про нього. Цей випадок підірвав його творчу активність.

У одній з своїх статей я назвав Л. Смоленського і ще одного діяча, члена «Просвіти» Костянтина Литвиненка (детальніше про нього йтиме мова далі) праведниками 1905 року. Річ у тому, що саме цього року в Одесі проходили єврейські погроми, а вони - Л. Смоленський і К. Литвиненко - ховали в своїх квартирах євреїв. Власне, смерть Л. Смоленського сучасники пов'язували з тим шоком, який він пережив, спостерігаючи за єврейськими погромами. Адже це була людина, яка вірила в освіту, в те, що добро переможе, і коли він побачив, на що перетворюється Одеса, що суспільство докотилося буквально до первісності, його серце не витримало...

ВУЛИЦЯ ОЛЬГИЄВСЬКА №17

У цьому будинку жив відомий філолог, професор і проректор Новоросійського університету Володимир Лазурський. Його квартира також була центром Українського культурнцького руху, а дружина В. Лазурського, Наталія (двоєрідна сестра видатного академіка А. Богомольця), була подругою Марії Заньковецькой. Коли Заньковецька приїжджала до Одеси (а це траплялося нерідко), разом з Кропивницьким і Мар'яненко вони неодмінно відвідували будинок Лазурських (про це свідчать спогади самого В. Лазурського). Подружжя Лазурських були членами одеської «Просвіти».

Зверніть увагу: те, що Володимир Лазурський був українофілом, не перешкодило йому бути проректором Новоросійського університету з 1917-го по 1920 р. Власне, він був останнім проректором Новоросійського університету, у 1920 році перетвореного більшовиками в Інститут народної освіти.

ВУЛИЦЯ ПАСТЕРА (колишня ХЕРСОНСЬКА) №13

Сучасна будівля Одеської національної наукової бібліотеки ім. Горького (в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. - Публічної бібліотеки) побудував Федір Нештурха (або Нештурх), український патріот, член «Просвіти», знаменитий одеський архітектор, автор багатьох будівель. У 1918 р. він мріяв побудувати ще величнішу будівлю для Української національної бібліотеки. Це означає, що Одеса побудована не тільки руками українських майстрів, але й умінням і професіоналізмом українських архітекторів. Дуже часто одеські екскурсоводи згадують тільки Торрічеллі і Бернардацци, чия робота, безумовно, вельми прикрасила місто, але це ще не означає, що можна забувати своїх.

№ 15

Одеський академічний український музично-драматичний театр імені відомого українського режисера Василя Василько до революції був приватним і носив ім'я Сибірякова. Тут бували різні трупи, зокрема трупа Н. Садовського, М. Заньковецької і І. Мар'яненка. Одесити дуже любили україномовні спектаклі труп М. Кропивницького і Н. Садовського. Вони мали божевільну популярність. Правда, виступали вони переважно в сучасному Одеському академічному російському драматичному театрі (вул. Грецька, 48). На нім, між іншим, до останнього часу була меморіальна дошка, що повідомляє, що в цій будівлі виступала трупа М. Кропивницького і М. Заньковецької. Втім, після ремонту театру дошка «випадково» зникла. Її просто зняли «під шумок». Відмітьте, що цей меморіальний знак - ініціатива не націоналістів, він був встановлений ще в совєтський час.

№ 36

У цьому будинку на третьому поверсі жив один з найвидатніших діячів Українського національного руху в Одесі Сергій Шелухин, член Української Центральної Ради, міністр судових справ при Центральній Раді і юстиції в уряді Директорії УНР. Його велика шестикімнатна квартира була одним з осередків Українського руху. В цілому це було досить поширене явище, коли квартири громадських діячів ставали своєрідними центрами Українського руху. Слід зазначити, що він належав не тільки до, власне, української еліти, але й до еліти усього міста. Сергій Павлович був відомим правознавцем, членом окружного суду, очолював Товариство захисту жінок, брав участь у ряді резонансних процесів, багато публікувався. Його дружина, Любов Миколаївна Шелухина, також займалася активною громадською діяльністю. У цій же ж будівлі, вже у 1917 році під час Української революції знаходився Український революційний управлінський комітет. У квартирі С. Шелухина бував Іван Франко, один з провідних діячів НТШ Львова Володимир Гнатюк з дружиною.

Це є свідоцтвом того, що південні діячі Українського руху тісно співробітничали з київськими і галицькими, хоча на той час вони, по суті, належали до різних країн.

№ 40

Тут жив Дмитро Сигаревич, філолог, історик, один з провідних діячів Українського національного руху початку ХХ століття, член «Просвіти» і багатьох інших громадських організацій. Він підтримував контакти з багатьма українськими письменниками і громадськими діячами, зокрема львів'янами, серед яких, - вже згаданий Володимир Гнатюк.

№  52

Ця адреса, можна сказати, є серцем Українського руху Одеси. На цій будівлі встановлено дві меморіальні дошки - Івану Луценку та Івану і Юрієві Ліпам. Ці пам'ятні знаки регулярно стають предметом вандалізму.

У цьому ж будинку у 1870-і роки був розташований пансіон Рандаля, де вчився видатний український діяч, меценат Євген Харлампович Чикаленко, уродженець сучасної Ананьївщини.

На початку ХХ в. тут поселився Іван Митрофанович Луценко, на мій погляд, найвидатніший діяч Українського руху в Одесі. Він був відомим лікарем, доктором медичних наук (дисертацію, між іншим, захистив в Петербурзі), одним з основоположників гомеопатії (не у локальних межах Одещини, а на просторах Російської імперії і всієї Європи). Одним з перших в Російській імперії він використовував рентгенівські промені в медичних обстеженнях. Іван Луценко був членом Центральної Ради, публіцистом (його статті з історії досі актуальні, тому найближчим часом я маю намір перевидати їх), вивчав історію, цікавився вегетаріанством, есперанто. Сфера його інтересів - вкрай різноманітна.

Згідно спогадам його друга З. Шелухина, велику частину своїх коштів І. Луценко витрачав на Український національний рух. Він багато подорожував, був членом НТШ, часто відвідував його засідання у Львові. Він був головою і одним із засновників одеської «Просвіти».

Словом, він був південним Міхновським. Поширював ідею «самостійності» України, а також послідовності і напористості Українського національного руху. І. Луценко був одним з засновників партії самостийників-революціонерів. І. Луценку допомагала його дочка Анастасія. До речі, в 18-річному віці вона була заарештована за політичну діяльність і півтора роки провела в одеській в'язниці.

За І. Луценком і його сімейством постійно стежили жандарми. Але, не зважаючи на це, він мав чималу популярність в місті, що спростовує ще один міф щодо того, що Український рух в Одесі нібито не сприймали. Ці громадські діячі були в числі найпопулярніших осіб серед одеситів. Більшою мірою, популярність І. Луценка була пов'язана з його лікарською практикою. Пацієнтів він приймав і вдома, і в лікарні на вулиці Степовій. Там знаходилася також відкрита ним гомеопатична аптека.

Сучасники І. Луценка згадували, що він, вже будучи немолодим (за 60), з шаблею і на коні воював проти більшовиків у військах Петлюри на Волині. Там він і зустрів свою смерть. Його убили більшовики у 1919 році. Порубали так, що навіть тіло не знайшли, тому і місце його поховання невідоме.

Цей будинок пов'язаний також з ім'ям Івана Ліпи - діяча загальноукраїнського масштабу, якому доводилося бути комісаром Одеси від Центральної Ради, міністром культів і віросповідань Діректорії УНР і міністром здоров'я уряду УНР в екзілі. Іван Ліпа був лікарем, членом НТШ. Крім іншого, І. Липа писав казки для дітей, які включені навіть у шкільну програму з української літератури.

Правда, меморіальна дошка, встановлена на цьому будинку, - дещо неточна. Іван і Юрій Ліпи тут не жили, але часто бували в квартирі І. Луценка. Жили вони на розі вулиць Єфімова і Юр'ївської, яка у 90-і роки була перейменована на вулицю Івана і Юрія Лип. До речі, будинок, в якому вони жили і в якому в 1917-1918 роках працювало видавництво «Народній стяг», теж зберігся. Зараз ім'я цієї вулиці є об'єктом посягань з боку влади: розгорнена ціла пропагандистська кампанія - мовляв, Іван і Юрій Ліпи були фашистами, націоналістами і взагалі, хто такі українці, щоб їх іменами вулиці називати?..

Починав свою діяльність Іван Липа в Харкові, довгий час жив в Одесі, а помер під Львовом у 1923 році. Юрій Ліпа був замучений тортурами НКВД у 1944-му.

Цікавий факт: в Одесі часто бували М. Коцюбинський і Л. Українка. Як відомо, вони страждали від легеневих хвороб, і якраз і Луценко, і Липа як професійні лікарі піклувалися про них.

У 1917 році саме в цьому будинку знаходився осередок Центральної Ради.

ВУЛИЦЯ СОФІЇВСЬКА № 30

На цьому будинку є меморіальна дошка, яка вказує, що саме тут у 1905-1909 роках діяло перше в Наддніпрянській Україні товариство «Просвіта». Правда, публічні лекції з історії України і літератури проходили під наглядом жандармів. Деколи виникали трагікомічні ситуації, коли члени «Просвіти» вимушені були перекладати свої лекції російською мовою - спеціально для наглядачів.

На цій меморіальній дошці увічнені далеко не всі. Варто пригадати також вихованця Новоросійського університету Павла Клепацького. Він цікавий тим, що у 1908 році прочитав в «Просвіті» цикл лекцій «Історія України-Руси» по М. Грушевському українською мовою. На ці відкриті лекції кожного разу збиралося не менше сотні людей. Обговорення затягувалося до 12 ночі.

Крім іншого, з «Просвітою» пов'язаний істотний момент, підтверджуючий, що одеські градоначальники не завжди були українофобамі. Рішення про створення товариства «Просвіта» було ухвалене в листопаді 1905 року на квартирі І. Луценка. Отже, ініціативна група написала офіційний лист тодішньому градоначальникові, і незабаром на першому поверсі цієї будівлі почала діяти «Просвіта». У дореволюційній історії Одеси градоначальників, заслуговуючих згадки в контексті нашої розмови, було, принаймні, два: Семен Яхненко і Павло Зелений. Вони прихильно ставилися до Українського національного руху. А Павло Олександрович Зелений взагалі був відомим на всю Російську імперію українофілом, саме він дав офіційний дозвіл на створення «Просвіти».

№ 22

Тут в перші десятиліття ХХ в. діяла приватна школа Л. Ковальчука - одного з найактивніших українців Одеси. У школі ряд предметів викладали українською мовою. У революційні часи вона була важливим центром українського національного руху.

ВУЛИЦЯ ТОРГОВА

Якийсь час на цій вулиці проживав Володимир Данілов - особа, заслуговуюча згадки в контексті толерантного ставлення інших народів до українців. Також він проживав за адресою Ольгиєвська, 12. У одному з листів він писав, що за походженням є росіянином, із Смоленщини, але, живучи якийсь час в Україні, зокрема, в Ніжині, Одесі, Катерінославі (до речі, він особисто був знайомий з Д. Яворніцьким), проникся Україною настільки, що став її сином, вивчив українську мову. В. Данилов спілкувався з І. Нечуєм-Левицьким і Б. Грінченком, був членом «Просвіти». Правда, в Одесі він прожив близько п'яти років і, зрештою, його життя завершилося в Ленінграді, але він підтримував дуже тісні контакти з одеською громадськістю до кінця свого життя.

На цій же ж вулиці були розташовані Одеські вищі жіночі курси, де сформувалося українське жіноче товариство курсисток.

На розташованих неподалеку, менш помітних вулицях Княжій (або Князевій) малася в своєму розпорядженні Українська бібліотека («книгозбірня»). На вулиці Кінній якийсь час жив знаменитий український літературознавець, вихованець Новоросійського університету Андрій Никовський.

ВУЛИЦЯ НІЖИНСЬКА

У будинку 65 в 1918 р. були розташовані редакції українських газет «Вільне жіття» та «Вісник Одеси».

ВУЛИЦЯ ПРЕОБРАЖЕНСЬКА № 24

Зараз за цією адресою знаходиться Наукова бібліотека Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, а раніше тут був історико-філологічний факультет Новоросійського університету. На цьому факультеті, зокрема, як і в Новоросійському університеті в цілому, а потім і в Інституті народної освіти, вчилися і працювали багато одеських громадських діячів, зокрема представники Українського руху. В університеті діяло українське студентське товариство, в якому нараховувалося близько 300 осіб. Одним з його лідерів був Дмитро Сигаревич, до нього входили Юрій Ліпа, Ганна Чикаленко, дочка Євгена Чикаленка. У 1920-і роки, коли університет був перетворений на Інститут народної освіти, свою діяльність в нім розгорнув Михайло Слабченко і його учні. Фактично, на період початку 20-х років Одеса була одним з найрозвиненіших центрів україністики - як історичної, так літературознавчої.

Але в українську історію ця будівля увійшла переважно тому, що саме тут відбулася дуже важлива подія загальноукраїнського масштабу. У березні 1907 року Олександр Грушевський, брат Михайла Грушевського, вперше в історії Наддніпрянськой України почав читати лекції з історії України українською мовою. Тобто і тут Одеса була попереду.

Завідуючим історико-філологічним кабінетом, який також знаходився в цій будівлі, працював Іван Бондаренко. Ця фігура цікава тим, що він був не, власне, историком-україністом-патріотом, а фахівцем з всесвітньої історії. Втім, він листувався з Єфремовим і Грушевським, постійно удосконалював свою українську мову, про що, зокрема, писав в листах. На жаль, саме за це він і постраждав. Кар'єрі молодого перспективного історика, що знав багато європейських мов, перекрили кисень, і в 1911 році він кинувся під потяг. І. Луценко в тодішньому друці відкрито писав про те, що до самогубства І. Бондаренка буквально довели.


Свого часу - ВІДОМИЙ НА ВСЮ УКРАЇНУ КНИЖКОВИЙ ПАВІЛЬЙОН «ДІЛО». А ЗАРАЗ - БУДІВЕЛЬНІ ЛІСИ І БАР НА ПЕРШОМУ ПОВЕРСІ.

Ще одна цікава деталь. Свого часу «Просвіта» видала брошуру І. Бондаренка, присвячену Гарібальді, одному з засновників Італії. Ця брошура не стосувалася безпосередньо Українського руху, втім, вона вмить була конфіскована, адже в ній побачили хитрий натяк на паралелі в долі італійського і українського народів. На щастя, декілька екземплярів книги все ж таки збереглося.

№ 11

Зараз ця будівля вкрита лісами, на її першому поверсі - бар, а колись тут знаходився один з важливих центрів розповсюдження української книги - відомий на всю Україну книжковий магазин «Діло», заснований на початку 1900-х років. На нім так і було написано: «Українська кнігарня «Діло», а у вітрині, як згадують сучасники, стояв великий портрет Шевченка. У своїх спогадах уродженець Одеси Микола Костирко, на той час - одеський гімназист, писав, що на нього, як і на багатьох інших українців, справив враження сам факт існування цього книжкового магазина. Спочатку, проходячи мимо, він вважав, що назва цього книжкового магазина - «Діло» - неправильно написана. Одного разу він все ж таки зайшов туди. І в результаті, вже пізніше, в роки революції, став помічником когось з ключових осіб Українського національного руху. Очолював книжковий магазин «Діло» один з найвідоміших діячів «самостійницького» руху Віталій Боровик, який довгий час проживав в будинку на Соборній площі.

Навпроти будинку колишнього книжкового магазина «Діло» - провулок Маяковського, що мав в досовєтські часи назву Малий. Тут у 1917 - 1920 рр. розташовувався Український клуб - один з важливих центрів українського національного руху в Одесі.

ВУЛИЦЯ ПРЕОБРАЖЕНСЬКА № 14/16

Тут в тодішній Одеській малювальній школі вчився і працював відомий український художник, член одеської «Просвіти» Амвросій Ждаха. В Одеському історико-краєзнавчому музеї є цілий стенд, присвячений його малюнкам, зокрема - «поштівкам» з сюжетами з української історії і національними «строями».

ВУЛИЦЯ САДОВА № 19

Найімовірніше, оригінальний будинок, який стояв на цьому місці на початку ХХ століття, не зберігся, але саме за цією адресою в ті роки Костянтин Литвиненко тримав гастроном. Сам господар був україномовним, і все, що було написане у вітринах, - теж. Костянтин Литвиненко не був представником інтелігенції, за нинішніми мірками це був звичайний бізнесмен, але в той же час ідейна людина, український патріот. Він читав відповідну літературу, вдосконалював свою українську мову, став одним з розповсюджувачів української преси в Одесі, був одним із спонсорів книжкового магазина «Діло». Він був меценатом Українського руху. Але, як згадували його сучасники, завжди говорив, що не хоче, щоб його ім'я афішували. Так само як і Є.Чикаленко, К. Литвиненко «любив Україну до глибини своєї кишені».

І ще один цікавий момент: Литвиненко добре грав на бандурі, зокрема - на засіданнях «Просвіти» і її продовжння - Українського клубу. У його онуків навіть зберіглася фотографія. Фінал життя цієї людини - прогнозований. У 1920 році він потрапив до одного з перших молохів більшовицьких репресій: все його майно конфіскували, а його самого розстріляли.

СОБОРНА ПЛОЩА № 1

Будинок за цією адресою, згідно документам, орендував той, продовжувач «Просвіти» - Український клуб, на чолі якого був І. Луценко, а пізніше - публіцист, поет і письменник загальноукраїнського масштабу Ілько Гаврилюк.

А на самій Соборній площі в березні 1920 року відбулася маловідома і малодосліджена, але вкрай прикметна подія на межі досовєтського і совєтського періодів. Йдеться про святкування дня народження Тараса Шевченка. На той момент Український національний рух вже постраждав від переслідувань, але в Одесі ще залишалася значна частина української інтелігенції. До того ж тоді в місті були немало воїнів Української галицької армії. Більшовики, як відомо, Шевченка не заперечували, але святкування в їх розумінні повинне було мати пролетарський характер і проходити під червоними прапорами (вельми актуально, до речі...). Так от, коли вони прийшли на Соборну площу з червоними прапорами, а українці прийшли з синьо-жовтими, відбувся конфлікт. Але більшовиків було значно менше, ніж 20 тисяч української «громади». І коли більшовицький агітатор заліз на трибуну, його швиденько скинули і під «Ще не вмерла Україна» жовто-синя колона рушила вулицею Преображенською,  Дерибасівською і далі... Більшовики були налякані, але їх заціпеніння продовжувалося недовго. На демонстрацію, яку їм ледве вдалося примирити, вони відреагували дуже жорстко: у квітні, тобто вже через місяць, близько 200 представників української еліти було розстріляно або вислано. Була розгромлена відроджена в 1917 році «Просвіта».

ІВАН ЛУЦЕНКО

Не зважаючи на міфи про те, що Український рух, як стверджується, був слабким, дегенеративним і нікому не потрібним, єдиним аргументом проти нього були репресії.

Ми припускаємо (хоча це треба досліджувати окремо), що ця маніфестація була завершуючим акордом Української революції в містах Наддніпрянської України (у сільській місцевості (пригадаємо Холодний Яр) активна боротьба продовжувалася і надалі).

ВУЛИЦЯ ЖУКОВСЬКОГО (до 1902 року - Поштова)

На стіні будинку № 27 прикріплено дві меморіальні дошки: вже згаданому Михайлу Комарову і Лесі Українці. Тут в кінці ХІХ - на початку ХХ вв. проживало сімейство М. Комарова, зокрема, окрім згаданого сина Богдана, талановита поетеса Галина Комарова. Квартира М. Комарова була одним з важливих центрів інтелектуального життя місцевих українців. Кілька разів тут гостювала друг сімейства Комарова - Леся Українка.

№ 38

Тут якийсь час проживав Всеволод Голубович - в 1917 р. в Генеральному Секретаріаті Центральної Ради - секретар шляхів, секретар торгу і промисловості. У 1918 р. - голова Ради народних міністрів, міністр закордонних справ УНР.

На розі вулиць Преображенської і Жуковського розташовувалася церква, де в 1918 - 1920 рр. службу правив українською мовою український священик, прихильник ідеї автокефалії Української церкви, ієромонах Микита.

Поширена думка, що Одеса - толерантне місто. Як і будь-який інший, цей штамп, на жаль, не завжди підтверджується. Хоча в історії міста є особи, які вкрай прихильно ставилися, зокрема, до Українського національного руху, не маючи до українства ніякого етнічного відношення. Перш за все це Володимир Жаботинський, який декілька років жив з батьками на вулиці Поштовій. Народився він на вулиці Базарній. Меморіальну дошку, присвячену йому, можна побачити на вулиці Єврейській. Він захищав Український рух часто набагато краще і ефективніше, ніж самі українці. З відповідними публікаціями він виступав в одеській пресі абсолютно відкрито.

ВУЛИЦЯ РІШЕЛЬЄВСЬКА

У будинку № 47 (не зберігся) перші десятиліття ХХ в. була друкарня Є. Фесенка, де була надрукована левова частка україномовної літератури в Одесі. Найважливіше, що за УНР і Української держави П. Скоропадського тут друкували українські гроші.

- Які ідеї проголошувалися і обговорювалися тоді серед українських діячів Одеси? - питаємо пана Олександра.

- Це прозвучить сенсаційно, але треба сказати, що Одеса, не зважаючи на всі сучасні міфи, належала до найбільш «самостійницьків» центрів Українського руху. І це висновок не істориків, а свідків епохи. Згідно спогадам одного з лідерів Українського національного руху в Одесі Миколи Ковальовського, приїхавши в це місто, він був уражений тим, наскільки серйозніше тут, на відміну навіть від Києва, була поширена «самостійницька» ідея. І, знову ж таки, не зважаючи на численні міфи, «самостійницька» ідея була не привнесена сюди штучно, а зокрема тут, в Одесі, відбувалося її становлення. Правда, немало діячів дійсно були приїжджі, але багато хто з них жив в Одесі з дитячих років, і їх світогляд «творився» саме тут. Серед них слід пригадати ботаніка і книгознавця Богдана Комарова (сина Михайла Комарова (Комара), видатного мовознавця, літературознавця, одного з відомих дослідників Шевченка, особистого друга Лесі Українки, одного з глав «Просвіти»), геополітіка і поета Юрія Ліпу. А серед одеситів за народженням - Михайла Слабченка (видатний український історик, про якого вже були публікації в «Дні»), Всеволода Змієнка (генерала-хорунжого Армії УНР).

В Одесі було повноцінне інтелектуальне середовище, що підтримувало контакти з іншими містами. Варто відмітити, що Іван Луценко, про якого йтиме мова далі, і С. Шелухин були людьми досить заможними. Вони могли дозволити собі подорожі до Західної України, до Києва, Харкова. Більш того, І. Луценко навіть бував на празьких з'їздах відомих організацій «Сокіл» і «Січ». Тобто це були не «забиті», а розвинені люди широких горизонтів. Часто приїжджали і до них. Наприклад, свого часу в Одесі побував Микола Міхновський.

Відбувався дуже активний обмін літературою, що іноді призводило, зрозуміло, до проблем з цензурою.

- Яка література була в обігу?

- Окрім класичних праць Шевченка і Франка, що є у кожного, великий попит мали такі журнали, як «Київська стариовина», «Літературно-науковий вісник», «Записки НТШ». Одеса була на одному з провідних місць за масштабами підписки цих видань.

- Ми говорили переважно про дореволюційні і революційні часи, а як на рахунок совєтського періоду?


ЦЯ МЕМОРІАЛЬНА ДОШКА, ЗА СЛОВАМИ ОЛЕКСАНДРА МУЗИЧКО, НЕРІДКО СТРАЖДАЄ ВІД ПРОЯВІВ ВАНДАЛІЗМУ. ВОНА ВСТАНОВЛЕНА НА БУДИНКУ, ЯКИЙ ІСТОРИК НАЗИВАЄ СЕРЦЕМ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ ОДЕСИ


- І в совєтські часи українське життя Одеси не завмирало. Якщо говорити нашвидку, то в 20-і, роки українізації, в Одесі також позначилися розквітом українського національного життя, пов'язаним з такими іменами, як Михайло Гордієвський, Михайло Слабченко і його історична школа, Андрій Музичка. 30-і роки - повне провалляи... Друга світова війна, як на мене, була вельми суперечливою подією, що відкрила певні перспективи для розвитку українського національно-визвольного руху. Український рух в Одесі військових часів перш за все пов'язаний з ім'ям корінного одесита Святослава Караванського, відомого дисидента, на той час діяча ОУН. Так, свого часу преса публікувала листи українських студентів, датовані 1942 - 1943 роками (окрім візи С. Караванського, там ще 20 підписів) з проханням-вимогою до румунської влади відновити лекції з історії України і літератури. У круглому будинку (не зберігся) на Грецькій площі він і його соратники поширювали українську літературу.

Яскравою, вартою всілякої популяризації сторінкою українського національного життя в Одесі є перебування в місті в 1948 р. легендарного Романа Шухевича. Тоді як каральні совєтські органи розшукували його по всій країні, він за підробленими документами спокійно лікувався в Лермонтовському санаторії і купався в морі. У 90-і роки один з одеських провулків був названий на честь Р. Шухевіча, але згодом це назву, на жаль, скасували.

Після відновлення совєтської влади знову почалися репресії, але і в другій половині ХХ ст. одеські українці не розчинилися в інтернаціональному морі.

Наприклад, єдиний, хто пережив сталінські репресії і повернувся до історичних досліджень, - це Самсон Ковбасюк, учень М. Слабченка (одним з вчителів якого був Грушевський), який, відмітьте, пізніше очолив кафедру історії України (на той час це була кафедра історії УРСР), де зараз викладаю я і мої колеги. Таким чином, совєтській владі не вдалося перервати традицію. На вулиці Преображенській жив викладач цієї кафедри, історик, археограф Анатолій Бачинський (йому встановлена тут меморіальна дошка), активний період діяльності якого доводиться на 60 - 90-і роки. Багато для збереження предметів одеської української старовини й історичної пам'яті про неї зробили одеські краєзнавці Г. Зленко і Т. Максим'юк. Одеса була південною столицею українського дисидентства. Окрім згаданого С. Караванського, слід пригадати Ганну Михайленко.

Новітня історія, 1990-і - 2000-і роки, не зважаючи на нібито статус Одеси як одного з обласних центрів незалежної України, також заповнена складною боротьбою місцевих українців за своє національне «Я». Багато в цьому напрямі зробили діячі відновленої «Просвіти», редакція газети «Чорноморські новини», ентузіаст української книги Галина Дольник та інші. На жаль, далеко не завжди боротьба давала результати. Скоріше, у кожного була і є як мета перспектива. Часто надія на майбутнє є своєрідним бромом, без якого не можна читати не тільки історію України, але й сприймати її химерну сучасність. Багато що не реалізоване не з провини місцевих діячів, але через відсутність належної підтримки з боку інших українських міст, де Одесу часто сприймали і сприймають як неукраїнське місто, підіграваючи, навіть всупереч власному бажанню, шовіністам. Пригадаємо хоч би про маніакальну звичку представників політичного і навіть культурного бомонду, відвідуючи Одесу, переходити на «загальнозрозумілу мову», начебто українська мова є чимось чужорідним для одеситів. Таким чином відверто підставляються й ігноруються місцеві українці, які прагнуть розвитку української мови і в цілому культури. Втягуючись в цю традицію, рядові мігранти-українці переважно миттєво прагнуть розчинитися в неукраїнському середовищі, спотворюючи свою мову і ментальність і лише виставляючи себе на посміховисько.

А в кінці нашої екскурсії варто пригадати маловідому навіть серед дослідників статтю великого українського мислителя Дмитра Донцова про Одесу, яка була опублікована в газеті «Краківські вісті» у 1941 році. Заголовок цієї статті - «Одеса - «око України в Європу» - міг би, на мій погляд, стати не тільки символом Одеси, але й продиктувати певну концепцію розвитку міста в межах нашої країни.

За матеріалами Марія ТОМАК, газета "День".
048.ua